“Тут вже немає що думати: або ми їх, або вони нас” – історія Олександра з Дніпра

В середині березня 2023 року на півдні Німеччини вперше відбувся Міжнародний військовий ретрит за участі 19 Захисників України, які отримали поранення при виконанні бойових завдань із 2014 року й донині. Влаштували його організація зі США «Джоні та друзі» спільно з «Реабілітаційним Комплексом «Агапе Україна». Долучились до проведення відпочинку й церква «Фіміам» із Луцька, а також капелани, психотерапевти і волонтери з українських, німецьких та американських церков і громадських організацій. Гостинно ж приймали всіх господарі Християнського гостьового центру містечка Шонблік.

Одним із тих, хто приїхав на Ретрит, був усміхнений молодий хлопець з красивими татуюваннями на руках, що впевнено тримали дві милиці. Він сідав завжди трохи окремо, хоча був на всіх заходах і привітно спілкувався з тоді ще малознайомими людьми. Сідаємо зручніше у просторому холі Шонбліка, довкола лунають різні мови та голоси, спробуємо прислухатись до того голосу, що розповідає нам цю історію:

Мене звуть Олександр, я з Дніпра. До 24 лютого 2022 року був цивільним. Робив меблі. А 24 лютого прокинувся вранці та пішов туди, куди взяли. Це була 128 бригада територіальної оборони міста Дніпро.

Про початок військової служби

Це не було раптовим спонтанним рішенням, а стало якимось ніби становленням, ростом з 2014 року.

Мені зараз 51. Народився при Радянському союзі, в мене батько військовий, родина – теж військові, тому не дивно, що значну частину життя я говорив російською. І вчився в російській школі. Коли батько вийшов на пенсію, мати сказала, що досить в родині військових, має бути хоча б один цивільний. Ну, я й пішов учитися в хіміко-технологічний інститут в Дніпрі, який, правда, згодом кинув.

Переломним моментом став той, коли син вже навчався на 2 курсі інституту. Саме був 2014 рік. Надворі десь початок-середина квітня. Я дзвоню: “Сину, а ти де?” – “Ми захищаємо облраду” (у 2014 році в Дніпрі були спроби захопити облраду, як і в кількох інших східних містах – ред.).

Коли я просто підійшов туди з дружиною, то побачив свого студента в окулярах і з бітою. І тоді мене наче перемкнуло: мабуть, щось ти, батьку, не так робив у цьому житті, що син стоїть отам, а ти – тут. З того часу мої погляди на життя почали змінюватись. Я зрозумів, що багато речей даремно сприймав, як самоочевидні та беззаперечні.

24 лютого 2022 року, як і вся країна, прокинувся від вибухів, стояв біля вікна і в голові єдина чітка думка: “Це не 2014 рік. Щось із цим треба робити. Поїду у військкомат. Бо тут вже немає що думати: або ми їх, або вони нас”.

Військкомат мені відмовив, багато охочих, лишилось тільки ТРО. 25 лютого я поїхав і став у чергу, а вже ввечері мене нарешті записали: стрілець 128 бригади Дніпро. Стріляти, розібрати-зібрати автомат я вмів ще з військової підготовки, яку проходив при Радянському союзі. Коли нас розподілили на підготовчий пункт, то там було зазначено: 3 рота, 3 взвод, 3 відділення, рота “Айдар”. Хлопці зі Старобільська вийшли колоною до Дніпра і на базі цього розширилися.

Досвіду військового, як такого, я не мав. Розібрати-зібрати автомат – це одне, а зрозуміти, що робити в умовах військових дій – зовсім інше. Відчуття таке, як наче струна натягнута: загроза є, треба її спинити, а як це зробити – командир підкаже.

Спочатку нас готували до захисту Дніпра – це міські бої, але потім у поле вивели, а там вже інша специфіка. Зараз зідзвонюємось з побратимами, то мені вже до них дуже далеко.

Про поранення

Перша лінія – це завжди під обстрілом. Ворожі дрони, посадки, які ще тоді стояли без листя. Словом, визначили, де ми знаходимось, і зранку почався обстріл. Я встиг стрибнути в окоп, біля мене, чую, вибухи. Лежав, чекав. Пам’ятаю ці відчуття: останній вибух… У мене майже нестерпне бажання вистрибнути з окопу та перебігти в інший. Потім друга думка: вистрибнув, а вибухи поруч, встигнеш чи не встигнеш – не зрозуміло. Залишився лежати. І наступний вибух “касетки” у повітрі, залітає в мій окоп.

Мій син вчився у будівельній академії, і є в нього звідти друг, Олексій. Який виїздив на фронт ще з 2014 року, бувши на 2 курсі інституту, як медик. Вони навіть в Луганськ заходили, як мені розповідали. То коли ми знаходились у Дніпрі, я запитав у нього, чи він не зможе до нас приїхати, бо в нас немає медика. Він приїхав, провів навчання з парамедицини та тактичної медицини. Нам аптечки видали, все укомплектовано, по 2 турнікети, зайвого нічого немає, він все пояснив, розповів, як користуватися, ми потренувалися.

Треба сказати, що в екстремальних ситуаціях я не гублюсь. Якщо на дорозі щось трапляється, якщо я за кермом, то не було ще такого, щоб кермо кидав і все. І тут теж. Я розумів, що робити. Ну, трапилось. Секунда – це шок, біль. Перша думка: нога на місці. Я лежачи її бачу, але розумію, що підняти я її не можу. Зірвав турнікет, наклав собі сам, затягнув. В рацію крикнув, що я поранений. Обстріл скінчився. Док застрибнув у окоп, бере ногу за берці і так раз – піднімає вверх. У мене серце стало, але дивлюся – нога рівна, та наче не окремо. Він подивився і другий турнікет поставив. Ну а далі евакуація і вояж по різних госпіталях. Як тільки мене поранили, то потрапив із Запоріжжя в Дніпро, потім перевели на Львів, потримали трохи там і перевели в Мукачівський госпіталь. А там вже лікар розвів руками й сказав, що або операцію треба робити в Києві, або їхати за кордон. В результаті – опинився в Німеччині.

Згодом я зрозумів, коли привезли ще наших в “Геліос” (мережа клінік: Австрія, Німеччина), що лікарі не часто раніше стикались з такими пораненнями. Але зробили все. Зараз фізіотерапія та реабілітація залишились. В кінці січня зняли все залізо (апарат Єлізарова – ред.), пластини викинули.

Прогнозів не роблять. Іде та й іде. В листопаді прийшов лікар – ну все, ми вас виписуємо, поїдете додому. Я: “куди, в Дніпро?” Він на мене дивиться, я на нього. Він думав, що в мене дім тут. Потім викликали перекладача, то це владнали.

Син у Києві. В нього своя позиція, він не хоче виїздити. Навіть коли було потрібно комусь поїхати зі мною, я сам не міг, то він відмовився. Бо його однолітки, друзі, знайомі в Україні. Дехто загинув. І як це вони тут, а він тікатиме.

Я ж планую повернутись додому і піти на фронт знову. Але не знаю, коли це буде.

Про перехід на українську мову 

Якось у Ретриті ми сиділи за столом на обіді, розмовляли про нового Міністра освіти. Була мова про те, що не можна вводити мовні обмеження зараз. Це ж призведе до того, що люди почнуть обурюватись, зокрема російськомовні.

І ми такі: СТОП. Коли тільки сюди потрапили, в Німеччину, нам відразу сказали: ви тут живете – вчіть мову. Все. Якщо я вчу мову (німецьку), то хай і вони (російськомовні) теж вчать мову (українську). Це моя думка.

Ми живемо в німецькому місті. Ідеш інколи вулицею, чуєш російську і не розумієш, це росіяни чи наші. Потім починаєш уловлювати: ага, Харків. Але все одно. Син правильно про це каже: “а як вас відрізнити?”

І німці, до речі, теж не розуміють: “о, російською розмовляють – то росіяни ж”. І де не заходиш, то вони питають: “рашн?” Я відповідаю: “Найн рашн! Українен!”

Хоча я теж не завжди говорив українською. Російськомовна родина, Дніпро. Коли перший раз вчився в інституті, то потрапив у групу з хлопцями з Калуша, Івано-Франківської області. Жив із одним з них у кімнаті, тоді він мене і навчив мові. Казав: “я не буду з тобою розмовляти російською, давай переходь на українську.” Так і було. Ну, і вони всі такі дружні та веселі хлопці, людей 30. Тож через пів року я вже міг вільно спілкуватись, акцент їх міг підробляти. Потім далі говорив російською. Але коли син сказав, що весь Київ зараз розмовляє українською, то тільки ви там за кордоном російськомовні залишились, то знову у мене в голові щось клацнуло. Перейшов поступово на українську.

Про ПТСР

ПТСР присутній. Тільки ти звісно не розумієш цього. Але от на Ретриті про це, власне, і говорили: про пам’ять, увагу, жахіття. Приміряєш на себе і розумієш – є таке. Коли відправили з України, то наодинці з думками залишився – і накрило. Бо в Україні, серед своїх, якось не так важко. А в Німеччині, то я хоч відразу і відмовлявся від психотерапевта, що мені це не треба, що це не про мене, але зрештою погодився. І на першому ж сеансі як повалило: спогади, емоції. Я питаю у психологині: а що це зі мною? А вона каже, що це все нормально, навіть добре.

Там в кабінеті апарат певний стоїть, де потрібно слідкувати очима за лампочками. Я кажу: “то це ж я і сам так можу!” На що вона: “а ти знаєш, коли треба зупинитись, так щоб гірше не зробити? Я ж за тобою збоку слідкую: за реакціями, за диханням”. І тут (на лекціях) про ті техніки, які вона до мене застосовує, якраз і йде розмова. І звісно задумуєшся про якість психологічної допомоги в Україні та про відповідальність за це. Тому що це не жарти взагалі – не те щось скажеш, а людина з вікна вистрибне завтра.

І про адреналінові гойдалки, про які розповідали, все так і є, я на собі це відчув. І про алкоголь, не раз бачив. Словом, вся інформація, яку тут щодо ПТСРу подають, зайшла. Я ще згодом почитаю більше.

Поки лежу, поки реабілітація, то пройшов онлайн-курси від Києво-Могилянської академії на парамедика. Сертифікат отримав. Звісно це теорія, але і практика у мене вже була.Там серед курсів була й психологія, але я тоді прогорнув і вирішив, що ні. А тепер, відчуваю, що повернусь і перегляну ще раз.

***

         Нам же ж залишається тільки побажати Олександру успішного завершення реабілітації в Німеччині та якнайшвидшого повернення додому.  Однак не на фронт, а відновлювати Україну після нашої перемоги та допомагати іншим побратимам, які пройшли пекло війни.